Особа, що стала цікавою нам як представниця франко-українського середовища, – Наталя Сенюк, Канада. Жінка розвиває власний проект, у якому займається театральними постановами (ляльки, вентрологія) та організує воркшопи з метою викликати в малечі бажання пізнавати нові концепції. Дорослих же Наталя на своєму youtube-каналі вчить тому, як давати раду їхнім дітям.

Одеса — Гатіно, скайп, 22 грудня 2018 року.

Як би ви описали свій проект?

Мій проект розпочався не так давно, 2 роки тому. Він був створений для того, щоб спонукати дітей до вивчення чогось нового.

Головна мета доброго педагога – зацікавити. Як тільки це вдається, учень починає і сам шукати інформацію. Потрібно просто дати дитині зернинку, з якої вона вже зможе виростити чи яблуньку, чи грушечку, чи щось таке.

Ви бачите результат своєї роботи? Можливо, батьки дають певні відгуки?

У мене раніше, близько чотирьох років тому, був франкомовний садочок для англомовних дітей. Я з ними проводила театр, займалася, і тому бачила позитивні результати. Так я зрозуміла, в який саме спосіб діти починають цікавитися новими концепціями. Якщо це подати під правильним кутом, дитина захоплюється, вона вимагає від батьків, щоб дістали їй інформацію або щось, що потрібно, чи навіть сама це відшукує.

Що зазвичай ви показуєте дітям? До яких концепцій заохочуєте?

Це й математика, й інші науки, та особливо – бажання вивчати французьку мову, адже тут, у Канаді, французька знаходиться в міноритарній позиції. Уся інформація легкодоступна англійською мовою, більшість людей спілкується нею, типу як в Одесі всі спілкуються російською, а українській з нею важко змагатися. Тому потрібно було створювати щось особливе для дітей французькою мовою, і воно мало бути набагато кращим за те, що вже є англійською.

Тобто можна сказати, що французька мова в Канаді забувається і в ній там немає великого сенсу?

Можна сказати й так, вона штучно підтримується. Фактично це Північна Америка, тут усе англійською мовою. І французька нація потрохи переходить на англійську, адже французи колись вважалися другим сортом у Канаді…

Як впливає на дітей те, що ви їх спонукаєте до того, щоб не забувати мову, спілкуватися нею?

Позитивно впливає, якщо є позитивний вчитель.

Що дітям цікавіше дивитися: спектаклі, вентрологію, відео, воркшопи?

Діти дуже сильно люблять спектаклі, але це мають бути динамічні вистави. Їм вже не підходить, якщо зробити простий театр, де дві ляльки будуть бігати і говорити одним і тим самим голосом. Зараз діти мають відеоігри, можуть піти подивитися 3D-фільми, а давні типові театри не є дуже цікавими. Тому я роблю трішечки вентрології, до того ж, має бути захоплюючий сюжет і обов’язково – негативний персонаж, який щось вкраде, когось образить, щось станеться і таке інше; і під кінець щось інтерактивне: чи танець, чи гра. Це все має бути динамічно.

Що таке вентрологія?

«Вентро» означає «черево». Людям здається, що звук ніби надходить від живота, без використання міміки, губ.

Чи може в майбутньому для дітей, які живуть у віртуальному світі, театр стати чимось незвичайним?

Якщо в майбутньому буде домінувати тільки відео-зв’язок, то так, – зійтися всім разом в одній кімнаті та подивитися спектакль буде чимось незвичайним, але я не думаю, що воно до того дійде. Це буде триматися й продовжуватися, люди ходитимуть до театру, адже має бути й фізична інтеракція також, не тільки віртуальна.

Чи замовляють проект NataDity на якісь події чи дні народження? Хто замовляє?

Так-так, переважно франкомовні садочки та школи, є англомовних кілька, також у Торонто і в Монреалі – україномовні школи, з якими я вже працювала. Дуже добре, коли є постійні клієнти. Але треба ще й нових шукати, і це, звісно, важко. Багато хто мене ще не знає.

Що спонукало вас до відкриття проекту?

До тридцяти думала, що працюватиму в банку, то буде серйозна робота, таке інше, а вже біля сорока почала замислюватися: «Чим би я насправді хотіла займатися в житті? В чому полягає моє призначення?». Думаю, кожна людина має зрозуміти, для чого вона створена, що в ній найкраще. Все залежить від того, в якій фазі розвитку знаходишся.

Так я зрозуміла, що хочу створювати історії. Їх можна подавати у різній формі: казки, оповідання, – немає значення. В моєму випадку – у формі театру, у формі вентрології. Також для мене важливо, щоб це було навчальним. Тобто, діти граються, веселяться і одночасно щось пізнають. І потрібно добре подумати, як все так організувати.

Кажуть, що з дітьми важко працювати. А ви як вважаєте? І з ким вам легше, з дорослими чи з малими?

Звісно, з дорослими легше, бо вони не забирають стільки енергії, вони дорослі і все розуміють. Але їхнє бачення вже важко змінити, в них воно вже сформоване. Дитину ж можна направити – і якраз казками.

Наприклад, ідея того, що не можна кидати папірці на дорогу. Якщо звичка смітити є в дорослої людини, потрібно повторити дуже багато разів, щоб вона зрозуміла, і то… А в дитини це закарбовується в пам’яті, і вона вже це усвідомлює і старається дотримуватися правил. Якщо дітей змалку вчити, як можна і як не можна робити, то потім вони будуть на це зважати.

З якими труднощами у своєму проекті ви стикалися і стикаєтеся?

Перший рік було дуже важко. Всі думали, що я піду працювати на уряд або в якісь інші серйозні місця. Надходили питання типу «навіщо ти вчилася?». Тобто, всі були проти, але трохи з часом, коли вже почало виходити, коли побачили, що клієнти замовляють, тоді вже змінили своє ставлення. Бо раніше було сприйняття, ніби, вона там грається з ляльками.

Треба любити свою справу. Я почала робити це для дітей, тому що їм того бракувало. До того ж, цей проект був тим, що я могла почати з моїм низьким бюджетом. Для будь-якого бізнесу потрібен стартовий капітал і вміння продавати.

А зараз ваші діти спілкуються українською між собою, з вами?

Так, вони спілкуються українською. Ми постійно знаходимося у франкомовному середовищі, тому трохи важко підтримувати її, але вдома ми читаємо, говоримо суто українською. Лише коли уроки потрібно зробити або друзі з їхньої школи приходять, тоді переходимо на французьку, а інколи й на англійську.

Я працювала для української школи, вклала купу сил. Театр допоміг їм розвинути українську мову. Дуже багато дітей не володіло нею повністю, і я хотіла їх розговорити, тому я робила такі сценки, де вони завчали, пробували, і потім потрошки говорили українською. Саме театр допоміг їм розвинути своє мовлення. І для моїх дітей (бо я брала їх із собою) це теж було дуже корисно.

Чи навчаєте ви своїх дітей інших мов? Наприклад, російської.

Російської – ні. Коли ми приїжджали до Одеси, то вони мало розуміли, але повторювали деякі фрази, наприклад «девочка». І їм було просто смішно. Ми не використовуємо російської вдома і намагаємося сходитися з людьми, які більше спілкуються англійською чи французькою. Але тепер ми по-іншому ставимося до цього, тому що діти вже вміють читати, розуміють українську, і, коли хтось приходить і спілкується російською, то вже не страшно, бо перша мова в них укорінилася. І якби зараз вони вчили російську, не було б жодних проблем. Але якби ми подали дітям російську в п’ять років, то вона б «з’їла» їхню українську дуже легко.

Навіть в нашій українській школі більшість дітей – з російськомовних регіонів України.

Певно, ви досліджували питання того, як вчити мову дитині, як вчити дорослому. На ваш погляд, який метод є найефективнішим?

Як на мене, найкраще, чи то дитині, чи дорослому, шукати середовище. Коли люди потрапляють, наприклад, до франкомовного середовища, то в них немає вибору, їм потрібно вивчити цю мову, бо інакше вони не зможуть спілкуватися. Необхідність примушує людину.

Що мені допомогло, коли потрібно було підівчити мову, – я брала книжки з бібліотеки, спонукала когось до спілкування, незнайомих людей питалася про щось, коли йшла до магазину. Багато хто спочатку намагався відповідати англійською, але я робила вигляд, що не володію нею, і вони мусили переходити на французьку.

Але щоб нормально вивчити мову, щоб нормально спілкуватися, потрібно десь п’ять років попрацювати, пожити в цьому середовищі, постаратися, «попаритися»: прийти до когось в гості, повчитися у франкомовному університеті (я вчилась і у франкомовному, і в англомовному), заглиблюватися у мову.

З франкомовними мені набагато легше спілкуватися, ніж з англомовними, тому що вони відкритіші.

Чи є у Канаді такі франкомовні, які спілкуються тільки французькою, а англійської зовсім не розуміють?

Таке було у місті Квебек, коли ми там жили.

А зараз ви де живете?

Ми живемо в Гатіно, це біля столиці, Оттави. І тут якраз багато англомовних і багато людей з цього регіону працюють в Оттаві. В цьому середовищі неможливо, щоб хтось не знав англійської, бо вона тут потрібна.

В якій частині Канади найбільше франкомовних?

В провінції Квебек, приблизно шість мільйонів. Не всі франкомовні, але переважна частина. Але вже поза Квебеком – англійська Канада, і там практично не знають французької.

Я так зрозуміла, ви навчалися в двох університетах в Канаді?

Я спочатку навчалася в англомовному університеті, а потім, коли ми переїхали до міста Квебек, де не було англомовного, одразу перейшла до франкомовного і закінчила його.

На якій спеціальності ви навчалися там?

Навчалася на бізнес-адміністратора, у фінансовій сфері.

Ви ж з Івано-Франківська?

Так, Івано-Франківська область, Косівський район, село Старі Кути.

А що спонукало вас до того, щоб переїхати до Канади?

Це був кінець 90-х років, я працювала медсестрою в той час. Не було зарплатні, нічого. Життя взагалі було сірим і важким. А як поїхала? Було так, що двоюрідний брат мого тата жив у Канаді. Він був головним суддєю і приїжджав до України викладати в університеті. Коли він приїхав вдруге, взяв із собою дружину, а вона запропонувала мені поїхати з ними. Я сказала, що поїхала б, якби вони знайшли мені роботу. І вони знайшли: я стала baby-sitter’ом за програмою Live-in-Сaregiver. Потрібно було відпрацювати в Канаді два роки на одну сім’ю, і потім можна було подаватися на громадянство. Так я потрапила у Саскачеван, Саскатун, це канадська провінція.

Розкажіть про ваш період адаптації. Він був важким? Чи ви навіть його не помітили?

В Саскатуні – так, в Саскатуні було важко. Я ж звикла, що у великому місті всі кудись ідуть, всі спішать, я йду, когось бачу… А тут всі на автівках. Як правило, люди були надворі, тільки коли вони займалися спортом, бігали. Ніхто просто так не ходив, а я до такого життя не звикла.

За першої ж нагоди я отримала потрібні папери і поїхала до Монреалю, і вже там – європейське життя. Там таке гучне місто, веселе, всі йдуть, спілкуються – зовсім по-іншому. Саме тому я і у франкомовній провінції, бо тут все більше схоже на наше життя в Європі.

Спочатку я не дуже сходилася з українським середовищем, тільки потім, коли зустріла свого чоловіка, вже більше…

А ваш чоловік українець?

Так-так. Він одесит. Ми зустрілися в Монреалі. Він дуже добре говорив українською, і це те, що мене дуже вразило, бо він з Одеси.

Ви з чоловіком між собою теж розмовляєте українською?

Так, але коли ми тільки зустрілися і коли в нас ще не було дітей, розмовляли різними мовами, тому що ми трохи знаємо іспанську, французьку, англійську, російську, українську. Воно було таке все змішане, як вінегрет. У певному плані, в нас вийшла наша спільна сімейна мова, яку зовнішній світ не зрозумів би.

Потім, коли з’явилися діти, ми почали думати, як же нам спілкуватися, і вирішили, що будемо підтримувати українську. Почали розділяти мови: коли хтось до нас приходив і розмовляв французькою, то старалися переходити на французьку, коли англійською – на англійську. Спочатку було важко, але ми звикли, бо розуміли, що мішати мови – це дуже неправильно.

Чи приїжджаєте ви до України? Як часто?

Ну так, три тижні тому була тут. Влітку завітали до Одеси. Десь кожні два роки приїжджаємо.

Сумуєте за Батьківщиною?

Для мене батьківщина – це Земля. Куди б я не переїхала, де б не знаходилася, там моя батьківщина. Але коли людина переходить із середовища, в якому звикла жити, до іншого, різниця, звісно, відчувається.

Коли я вперше приїхала до Саскатуна, було трохи незвично. Адже там, у північних новинах, майже нічого не було чути не тільки про Україну, але й про європейські країни, і про континент взагалі. Ставало моторошно, бо складалося враження, ніби мого минулого взагалі не існує.

Так було в Саскачевані, а пізніше, коли переїхала до Монреалю, стало вже по-іншому. Новини надходили із Франції, тому що Квебек тісно пов’язаний із нею. І тоді мені стало тепліше на душі, бо все ж таки Франція не так далеко від України. Коли була Помаранчева революція, новини про Україну були взагалі на першому місці.

Є в Україні щось, за чим сумуєте, чого бракує в Канаді?

Може, моєї родини – ось це одне.

А хотіли б із собою її забрати?

Це добре мати родину поруч, але не надто близько. От якби вони були у сусідньому місті – в Монреалі, наприклад, – щоб бачитися з ними час від часу, то було б чудово.

Але в нас погляди різні, бо досвіди різні.

За що, на вашу думку, варто цінувати українських людей?

Більшість українців доброзичливі, добрі, відкриті.

Чим відрізняється середньостатистична українська людина від канадської?

В середньому, українці люблять жалітися, більше говорять, ніж роблять. Канадці, коли жаліються, роблять це жартома.

От, наприклад, коли зустрічаємось з українцями, то вони починають скаржитися на здоров’я: «Ой, мені тут болить! Ой, мені там болить!» В Канаді цього немає: «А мені потрібно було піти до лікаря» – це все, що вони кажуть. Причиною є те, що тут ніхто не буде тебе слухати, нікому не цікаві чужі проблеми. Вони не хочуть показувати свою слабкість – в нас це вважається слабкістю, якщо ти хворий. А в Україні це сила, бо за це можуть дати якусь поблажку.

Тут, в Канаді, не можна кричати, показувати якусь агресію, тому що це не сприймається людьми. Треба спокійно, врівноважено спілкуватися. А в Україні – навпаки: ти показуєш агресію, і тебе більше сприймають.

І так, люди в Канаді більш закриті. Але з франкомовним трішки по-іншому, вони ближче до наших.

Може, є ще якісь суспільні тенденції, що різняться в Канаді та Україні?

В Україні все більше пов’язано з родиною. Ось, наприклад, в мене є сім’я, в мене є тато, мама, мені є куди сховатися. Менталітет такий, переважно, ми живемо з батьками.

А в Канаді не так. Ти маєш заробляти на своє житло; якщо в тебе не буде чим заплатити, ніхто тобі не допоможе, і батьки теж. Тому людина розраховує лише на себе, і, переважно, вже у вісімнадцять років дитина має йти і жити за свій рахунок.

Як ви організовуєте свій час, щоб все встигати? Можливо, у вас вже є власні методики?

Я наперед пишу план того, що мені потрібно зробити: поставити шоу, чомусь навчити дітей. Час треба виділити і на сім’ю, і на роботу, і на друзів, і на таке інше. Спершу складаю план по бізнесу, потім обираю заняття з дітьми і взагалі, по господарству. Так по всім пунктам пишу собі десь на три місяці вперед, і кожного вечора сідаю і думаю, що конкретно мені потрібно зробити завтра, йдучи за тим планом.

А вистачає часу на власний розвиток?

В тому то й справа, що y мене є клієнти, для яких я маю виконати замовлення до певного часу, і також необхідно приділяти увагу моїм дітям, чоловікові, хаті, друзям. Це не легко, потрібно шукати баланс, щоб вcе вдавалося, а вдається воно тільки тоді, коли ми працюємо систематично. Немає такого, щоб за день чи два я все зробила, це робота на кожен день.

Чи потрібна вам допомога інших людей?

Звісно, щоб бізнес розвивався, потрібна допомога: одна людина не багато може зробити. Все, що я робила до сьогодні, я робила одна, але було б добре мати налагоджену систему і людей, які б спільно працювали над проектом.

Коли мої діти були молодші, я не могла їх залишати самих удома, а тепер моєму старшому виповнилося дванадцять, і стало набагато легше.

Які у вас плани щодо вашого проекту?

Мої плани на майбутнє – створення навчальних історій, в цьому мій сенс. Це буде вже під іншим іменем і тепер ще й для дорослих. Є багато людей, які ще не знайшли свого призначення, багато людей, що прожили свій вік, але ми про них нічого не знаємо. І було б дуже цікаво створювати історії, з яких люди могли б вчитися. Це новий проект, який я планую відкрити.

Ви можете сказати, що живете життям своєї мрії?

Зараз – так.

Де ви берете натхнення, коли воно закінчується? Чи взагалі ви вірите в таке явище, як натхнення?

Мене надихає моя робота. Коли я бачу, що є потреба, що людям подобається, є результати, то я цим надихаюся. Коли десь у Facebook обговорюється певна проблема і я розумію, що її не зовсім правильно аналізують, сприймають, коли я помічаю, що людям потрібна допомога, щоб розібратися в якомусь питанні, в мене виникає ідея. Я шукаю інформацію, думаю, як зробити так, щоб моя діяльність мала позитивний вплив. І ось так працюється.

Але іноді мусить бути якийсь стусан. Для мене це певна домовленість з клієнтом, термін. Інколи немає натхнення, якщо себе не примусити.

Буває так, що працюю дуже багато, допізна, сплю по чотири години на добу: потрібно і цікаву історію вигадати, і костюми в ательє замовити, щоб сподобалося не тільки дітям, а ще й вчителям, бо якщо їм не сподобається, то вони мене більше й не замовлять. Треба зацікавити дітей, все адаптувати під вік, зробити в ритмі школи.

Чий фідбек для вас важливіший, дітей чи замовників?

Важливим є фідбек від двох. Коли я роблю спектаклі, то тепер адаптую їх так, щоб було цікаво і вчителям теж.

Часто імпровізуєте?

Так. Кожен спектакль неповторний. Дитяча аудиторія завжди відрізняється. Із франкомовними дітьми легше, тому що вони сприймають одразу, вони кричать, веселяться, відповідають, я миттєво чую їхню реакцію. А з англомовними не так, їх більше сковують. Не те щоб це зовсім інші діти, але їхнє середовище вчить їх іншій поведінці. І коли я роблю спектаклі для них, то не завжди можу зрозуміти, чи їм цікаво, чи ні. Тому має бути постійна інтеракція між мною, дітьми і вчителями.

Яке з ваших шоу ви вважаєте найуспішнішим?

Останні з моїх спектаклів усі були успішними, бо я зрозуміла, що дорослих теж треба брати до уваги. В мене є шоу про піратів, про трьох ведмедиків, про зайчика, який відмовляється стрибати.

Ви могли б розповісти трохи детальніше про якесь з них?

В мене є історія про трьох ведмедиків: великий, середній і маленький. Це таке шоу для дітей від 2 до 6 років. З двох років вони вже починають розуміти: а яке це найбільше, яке середнє, яке найменше. Там одразу є три коробки, і я з ними вже граю: «А де найбільше коробка? Ой, а я не можу знайти…». Я доросла, і вони думають, що те, що я кажу, правда. А я тоді міняю місцями, і діти думають: «А може перша коробка і є найбільша?». Отже, це має бути розважально, інтерактивно, пізнавально та цікаво.

А буває так, що у вас замовляють спектакль і самі дають тематику?

Так, за таким принципом я майже постійно і працюю. Я завжди відкрита до клієнтів, проте часто буває так, що вони зайняті, їм нема коли подавати ідеї, і тоді в останній момент вони кличуть мене, і я вже сама щось вигадую.

Це важка робота, але вона дає мені можливість виразитися у своїй творчості.

Я така людина, що зі мною не дуже цікаво говорити, але коли я роблю виставу, то всі слухають. Можна сказати, що я ніби стримую енергію для того, щоб потім виступити.

Де можна побачити ваші вистави?

Я не показую їх повністю, тому що це все ж таки авторські права, залишаю лише деякі моменти. На сайті www.natadity.com можна переглянути інформацію про вистави, на моїй сторінці у Facebook є уривки. Але це цікаво дивитися наживо. Яка користь з того, що я виміщу повну виставу, якщо все рівно ніхто не буде її дивитися від початку до кінця?

Ще у вас є канал на YouTube, з якою метою ви його створили?

Почала знімати відео для батьків, але я ще не дуже добре розвинула це. Поки не визначилася, чи добре це робити в такій формі, тестую.

Я дивлюся на помилки батьків, на мої власні помилки, на неправильний підхід до дітей і використовую YouTube для того, щоб розповісти батькам як правильно, а як неправильно. Ідея – допомагати дорослим виховувати дітей. Але, щоб розвивати цю справу, потрібно кожного тижня виміщати один ролик і пояснювати, хто я є і таке інше. Буду продовжувати, але не знаю ще, в якому форматі це буде потім.

Коли в мене ще був садочок, я часто давала батькам поради у багатьох питаннях: як допомогти, як заспокоювати. Їм складно, особливо, коли це тільки перша дитина, вони ще не знають як себе поводити в цій чи іншій ситуації, їм страшно, не знають до кого йти.

Ми тільки раз у житті батьки, і справді потрібна допомога.

Яка найбільша проблема, з якою стикаються батьки, і що б ви їм порадили?

Молоді батьки практично все хочуть дати дитині, усе. Інколи вони аж занадто намагаються допомагати дітям. Та дитина має сама розвиватися, сама шукати відповіді. Її потрібно наче наштовхувати на правильну відповідь.

Телевізор. Телевізор – це найгірший ворог дитини. Батьки кажуть: «Але ж там навчальне!», і вмикають його просто зранку. Після того дитина одразу скажена, її мозок не витримує такої кількості інформації. Це велика проблема.

Є ще багато інших питань: бити чи не бити дитину, в куток ставити чи не ставити…

Якби ви зустрілися з собою п’ять років тому, щоб ви сказали собі?

«Все буде гаразд!». Я завжди позитивно дивлюся в майбутнє. Але нічого просто так не береться, щоб щось отримати, потрібно над цим працювати. Треба знайти ціль і йти до неї, бо коли людина не має цілі, то вона загублена. Мусить бути мета. Куди ти йдеш? Чому ти туди йдеш?

Я розумію, що моя мета – розповідати історії, які б допомагали людям краще жити. Комусь допомагають, а комусь – ні. Неможливо всім допомогти. Але коли я маю місію, ціль, тоді можна в житті з легкістю йти, попри труднощі. Шукаючи ціль, інколи відходимо від неї ліворуч чи праворуч, але врешті решт вирівнюємося на шляху до неї. А якщо не йшли б, то й рівнятися не було б до чого.

Що б ви сказали людині, яка не має своєї цілі, але хоче її віднайти?

Потрібно все пробувати. Відповісти на питання: що я люблю? що для мене є важливим?

Також трапляється, що хтось не спеціально, не цілеспрямовано впливає на твоє життя, і це допомагає іти далі, звернути на більш правильну стежину. Тож для того, щоб щось вдалося, потрібно кудись виходити, щось пробувати, когось зустрічати, і тоді людина знайде напрямок, куди саме вона йде. Інакше, якщо сидіти в одному місці, десь у Facebook чи в телевізорі, виходу не буде, там немає інтерактивного спілкування, яке впливає.

Важливо використовувати момент! Наприклад, ось що зі мною сталося три тижні тому, коли я їхала з мого села на автобусі до Івано-Франківська. Прямо біля мені сів молодий хлопець. Я побачила що він на iphone’і дивиться базову англійську, «he is, she is…». Спитала його, чи він вчить англійську, і він відповів, що так. Тоді я сказала, що я володію цією мовою, і він може попрактикувати її зі мною, використати момент. Але він відмовився. Я просто там сиділа, я – ресурс, який він міг би використати. Нащо ж втрачати такі нагоди?

Дякуємо Наталі Сенюк за участь у нашому проекті.

Розмовляла: Софія Шклярук