Вступне слово.

Нижче ви знайдете запис розмови з Євгеном Лакінським, колишнім одеситом, що емігрував до Квебеку, автором книги про Квебек. Книга так і називається “Мій Квебек” (див. Лакінський Євген. Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді. – Київ: Нора Друк, 2018. – 272с.), тут читач матиме змогу ознайомитись із багатою краєзнавчою інформацією, починаючи від власних вражень, маленьких історій та життєвих ситуацій, в які потрапив сам автор, закінчуючи нарисами про минуле та про сьогодення Квебеку та квебекуа. Особливо цікавим є перелік книжок та фільмів, зроблених квебекуа, цей перелік можна знайти наприкінці книги, такий собі культурний шлях до Квебеку.

Запис розмови (по Скайпу) було зроблено таким чином, щоб передати форму та суть розмови якнайближче до того, як вона насправді відбувалась, передати усну взаємодію такою, якою вона була насправді.

Інтервʼюер: Сьогодні 14-те жовтня, і в Україні це свято Покрови, це свято Покрови, з чим вітаю. Значить сьогодні ми розпочинаємо перший запис у проекті інтервʼю, який запланували... інтервʼю, яке запланували з нагоди року французької мови в Україні (2018-2019 навчальний рік), який анонсувало Посольство Франції. В загалі-то у назві нашого проекту “розкажи мені”, “розкажи мені” ... це таке звернення, так, звернення одної людини до іншої, одної людина, яка цікавиться, до іншої людини, яка має можливо трошки більше досвіду, от..., і говоріння, говоріння, це така ситуація не дуже проста, бо у стані рівноваги люди в загалі-то мовчать, а для того, щоб її оновити, поновити цю рівновагу, стан рівноваги, за думкою американського соціолога Гофмана, Ервіна Гофмана, треба говорити. Отже говоріння, якщо продовжити цю думку, воно дозволяє захистити, захистити своє обличчя, свою територію, і це дуже так ... символічно ... розпочати оцей наш проект, наш проект інтервʼю в день захисту, тобто захисника Вітчизни.

І ще одна частина в назві проекту — “молодь”, проект називається “молоді говорять” ... як воно звучить, ось “Молодь питає, молодь відповідає”. “Молодь питає” - це студенти, це молоді люди, які, ну так, студенти, умовно скажімо, молоді люди, які цікавляться чимось, а “молодь, що відповідає” в назві нашого проекту, це люди активні, з активною життєвою позицією, якім є чим поділитися, які хочуть це зробити, поділитися з іншими своїм... пережитим, своїм життєвим досвідом.

Перейдемо до теми. Отже Українське та Французьке, отак власне червоною ниткою прописано в назві проекту, Українське та Французьке, що це взагалі таке для тебе? Бо, для визначення взагалі-то, коли писався цей план проекту, мені було важко визначити, як його назвати, це французьке?, бо французьке це щось таке, що належить Франції, чи франкомовне? але говорити французькою не означає поділяти цінності французької культури. Або як з українською...франко-український проект... отже українське, те, що належить до України, але в Україні не всі люди спілкуються виключно українською щодня, такі реалії сьогодення. Що ти про це думаєш?

Євген Лакінський: Ну дивись, що я можу сказати. По-перше, я не знайомий з французькою культурою, ну не більше ніж будь-яка освічена людина, я міг читати деяких французьких письменників в оригіналі безумовно, оскільки я знаю французьку. Але саме з культурою Франції я знайомий дуже мало, бо я в тій країні був тільки як турист. У Франції своя культура, і я говорю не тільки про літературу, про кіно, про високі мистецтва, я говорю про повсякденну норму поведінки в культурі Франції, країни під назвою Франція, те, як люди між собою говорять, що є нормальним, що є ненормальним, чим вони цікавляться, про що вони думають, які в них є, може, ілюзії, які в них є мрії, про все це я зовсім нічого не знаю, окрім того, що я читаю в новинах, бачу в фільмах і книжках. У Франції я ніколи практично не був, окрім як турист. Я живу в Квебеку, і тут зовсім інша культура, яка до культури Франції стосунку не має. Вони поділяють, дві країни поділяють одну мову, але знов таки в Квебеку свій діалект, своя вимова. Коли квебекські фільми десь показують у Франції, то треба пускати субтитри, бо інакше люди можуть просто не зрозуміти вимову. Тобто... що казати. Як ти кажеш, французька мова це не тільки Франція, це Бельгія, Швейцарія, багато африканських країн, це ті самі місця як Мартініка, Гваделупа, теж своя культура, і до речі свої мови, créoles. Це також... ну і це Квебек, це північна Америка, тут теж є французька мова, своя культура. Це широка тема. Ну а з Україною зовсім інша пісня. Це окрема тема, Україна і Франція. Я б сказав, що в України в суто мовному плані, в плані ситуації мовної є багато спільного з Квебеком, тому що і там, і там мова опинилася, українська мова в Україні та французька мова в Квебеку тривалий час були не престижними, вважалися непрестижними, вважалося, що для того, щоб зробити реальну кар”єру, щоб якось ... мати певне місце в суспільстві треба .... говорити російською в Україні, а в Квебеку англійською. І потім, за якийсь час, квебекці почали боротися за французьку на своїй землі, і українці почали боротися за українську на своїй землі, і цей процес триває далі і в Квебеку, і в Україні. Він абсолютно по-різному проходить, тому що різна ситуація в цих місцях, в Квебеку і в Україні, ситуація багато в чому різна, в мовному плані, і в політичному плані, і в багатьох інших планах. От, але це те, що могло б поєднати оці два народи — українців та квебекців — якби вони більше знали один про одного, і більше розуміли б мовну ситуацію в кожній з двох країн. От, а з самою Францією в України мовному, культурному плані абсолютно немає нічого спільного, у Франції французька домінує, а в Україні українська, на жаль, ще ні.

І: Так, дуже добре, французька домінує у Франції, але досвід французів, їх приклад, як вони люблять свою мову, настільки, що досить погано знають інші мови, така у них репутація, у французів, в Європі, так люблять свою, що погано знають інші, так теж може бути... але ось ця двомовність чи багатомовність, як вона взагалі живеться в Квебеку, там ще й англійська є, якісь інші мови, багатомовність, як вона переживається, бо в Одесі спостерігається, як на мене, та й завжди спостерігався скажімо такий ... толерантний підхід, хоча і за домінування одної певної мови, російської, десь на якомусь фоні всі інші культури, культурні осередки, вони могли щось робити, ...

Є.Л: вибач, я тебе перерву, тому що в Одесі ніякої багатомовності не бачив. Я там прожив 24 роки, і багатомовність я бачив в якому сенсі: іноземні туристи біля гуртожитку, говорили, припустимо, чи то арабською, чи то французькою, чи хінді, чи ще якимись мовами, оце була одеська багатомовність...

І: така, фасадна мультикультурність, скажімо так..., схожа на шароварну українськість...

Є.Л: там навіть не було фасадної мультикультурності, взагалі ніякої не було, була тільки російська мова, була тільки російськомовна...потім пострадянська, радянська спочатку, потім пострадянська культура, інших культур просто не було, а багатомовність...яка багатомовність? Всі практично ... говорили російською, українська була маргіналізована, нею хіба десь в сім”ї деякі люди говорили, й те дуже соромились нею десь говорити на публіці, окрім, за винятком кількох патріотів, націоналістів...

І: Ну так, я згоден, в Одесу взагалі приїжджала, будувала, вся Одеська область, Одеська область вона мультикультурна, тобто людина, яка умовно скажімо приїздила в Одесу, щоб закінчити університет, вона тут русифікувалася, і вона певним чином не покидала свій, ну принаймні свій мовний, можливо вона втрачала якійсь мовний свій статус, бо говорила непрестижною мовою, то в той самий час вона не обривала зв”язки з батьками, які залишилися в селі...болгарському, чи українському, чи гагаузькому, на цьому рівні хоча б, побутовому, мова передавалася, люди старшого покоління в деяких культурних громадах, вони зберегли свою мову для побутового спілкування у своїй громаді, і тут погоджуюся з тобою, на широкому загалі, мовою суспільного спілкування була російська, це очевидно...

Є.Л: Коли люди приїжджали з якогось села...болгарського, українського, з будь-якого іншого села в Одеській області до міста Одеса, перше що вони були робили, це вони заткалися, нікому своєю мовою нічого не говорили, окрім тих українців, які по інерції продовжували говорити українською, але чим далі, тим більше їхня мова переходила в суржик. Українці теж дуже часто переходили на літературну російську і нею розмовляли в житті, тобто люди просто заткалися і намагалися говорити всюди російською настільки правильно, наскільки могли

І: для того, щоб відповідати суспільному стандарту якомусь...

Є.Л: так, і багатомовність, багатомовність, вона була не тому, що Одеса така толерантна, вона була всупереч цьому, і тільки в своєму колі, наприклад гагаузькі робітники десь в місті між собою могли десь поговорити гагаузькою, і це називалося мультикультурністю, і іноземні туристи говорили там на Дерибасівській між собою англійською, чи французькою, чи німецькою, це теж можна назвати мультикультурністю. А в Одесі багатомовності, багатокультурності як такої не було,

І: так, або, якщо хочеш бути багатомовною людиною, поступай на факультет іноземних мов...

Є.Л: єдине багатомовне місце, яке я знаю в Одесі, це твоя alma mater, твій факультет, де справді можна було зустріти багато багатомовних людей, які толково знали англійську, французьку, німецьку...у вас там дуже добре, я не знаю як зараз, але тоді дуже, неймовірно добре вчили... люди які виходили наприклад з німецької філології і які там справді вчилися могли чудово говорити німецькою, з французької — вільно, чудово французькою, так само і з англійською, але таких місць в Одесі було дуже мало

І: я читав твою книжку, бо серед твоїх нещодавніх здобутків — авторство, ти є автором книжки, книжка паперова, “Мій Квебек”, в ній ти пишеш приблизно такі ж речі, якщо я не помиляюся, про Квебек, тобто домінування англійскої мови та... неохоче... неохочий вжиток, вживання своєї власної мови... французької, франкоквебекської мови квебекцями, це співставні ситуації ... приблизно, так?

Є.Л: там трошки інша ситуація, в тому плані, що, по-перше, французька та англійська зовсім різні мови, по-друге, у франкомовних і англомовних були зовсім різні релігії, це так було важливо, був важливий чинник...для збереження своєї ідентичності. Це не так, як в Росії та Україні православ”я. Потім, справді, більшість населення, абсолютну більшість, складали франкомовні. Потім, французьку там так само не забороняли : не забороняли французькі школи в Квебеку, не забороняли французькою газети друкувати, книжки там..., цього ніколи не забороняли. І був все ж таки свій якийсь середній клас франкомовний, які точно знали, що вони не англійці. В Україні проблема в тому, що коли хтось з українців вибивався в люди (як наприклад Гоголь), він не був впевнений, чи він росіянин, чи він українець, він просто православний ... в ХІХ, наприклад, столітті, чи на початку ХХ. Там франкоканадці точно знали, що вони не англійці, і англійці точно знали, що ці люди не є англійцями теж. І там був такий бар”єр більш сильний культурний ніж між українцями та росіянами.... ідентичності бар”єр, мови достатньо різні, дві різні мовні групи, тобто вивчити англійську для франкомовного і зрозуміти було важче ніж для україномовного вивчити російську, а пріорі, от, ...потім, я кажу, що там був свій середній клас, якісь лікарі франкомовні, нотаріуси франкомовні..., було у Квебеку, дуже-дуже багато по цілому Квебеку..., тобто були цілі міста, села, де англомовних можна було порахувати по пальцях, вони були як правило багаті, але їх було небагато. Ось, і були великі франкомовні квартали в містах. Ці люди працювали на фабриках переважно. На фабриках їм платили маленьку зарплатню, на фабриках вся адміністрація говорила виключно англійською, але все одно поміж собою робітники говорили французькою, дома говорили французькою, в своєму кварталі, на вулиці, в магазині говорили французькою... Отже там стартові умови були трохи кращі, ніж в Україні... Але в чому там гірше? В тому, що фактично величезний-величезний континент навколо, де всі говорять тільки англійською...все, що на південь від Мексики (зараз в південних штатах з”явилося дуже багато іспаномовних, але раніше все було лише англійською) території колосальні, кількасот мільйонів людей, які говорили виключно англійською... і в такому ось морі є маленький острівець ... при чому, ти ж знаєш, американська культура, вона всюди домінує, англійська мова неймовірно престижна, бізнес, все, і... коли в такому морі є такий маленький острівець якоїсь іншої мови, дуже важко вижити , вижити щоб не асимілюватися. Власне для Квебеку це така проблема.

І: І вона досі, так, вона досі актуальна, ця проблема...

Є.Л: Вона неймовірно актуальна, в Квебеку прийняли досить жорсткі мовні закони, завдяки яким французька просто не зникає. В Канаді оголосили формально двомовність, але формальна двомовність, вона не стосується бізнесу, вона не стосується більшості державних посад, деякі посади формально двомовні, але в більшості державних установ працюють лише англійською. І знов таки, тільки деякі посади двомовні, більшість посад, вони англомовні, тільки англійською...і...поза Квебеком франкомовні, вони достатньо маргіналізовані, це була цілеспрямована політика...за британських часів, потім за ранніх часів Канадської конфедерації, що франкомовних маргиналізувати поза Квебеком. У Квебеку це не вдавалося, тому що їх було забагато, але поза Квебеком, це була цілеспрямована політика. Так що....

І: Зрозуміло, зрозуміло, ну ми вже частково відповіли на (наступне) питання: ЧУЖЕ середовище — СВОЄ середовище. Це вже можливо таке, індивідуальне питання. Ти приїхав до Канади, до Квебеку, попав в абсолютно, потрапив в абсолютно незнайомі, чужі умови. Коли різні культури стикаються, (то є таке розуміння про чуже або про своє,) щось в культурі сприймається або як чуже, або як своє. Культурний простір теж може бути чужим або своїм. Ось цікаво, чи відчув ти в якийсь момент, ти вже 17 років, 18-цятий рік уже пішов, як ти живеш в Квебеку, коли наступив і чи наступив вже той момент, коли ти відчув, що цей простір вже став своїм...

Є.Л: Ну як, в якомусь плані він — свій, в якомусь плані — він ніколи не стане своїм. В Квебеку є багато того, що я люблю, що мені подобається, але скільки б я тут не прожив, я завжди тут буду іноземцем. Може, якби я приїхав би не в 24 роки, а, припустимо, в 14 років, може якби я одружився б із квебечкою, відійшов би від україномовних, від російськомовних і повністю оселився десь поміж квебекцями, повністю інтегрувався в ту саму, в цю культуру, і тільки там і жив би, якби мінімізував свої контакти з Україною, і взагалі — зі своїм минулим, тоді може в якомусь плані я був би своїм. Так, завжди... на що можна було б розраховувати це бути добрим іноземцем, добрим іноземцем, якого всі може люблять, у якого... добрі стосунки з людьми, який цікавиться їхньою культурою, історією, який знає їхню історію може краще, ніж вони,...ось...але...я люблю Квебек, мені подобається його культура, мені подобається цей народ, мені подобається його менталітет, мені з ними легше порозумітися, ніж з англомовними канадцями...в великій масі...тому що просто їхня культура ближче до нашої, європейської, зокрема до української, от... але повністю стати своїм? ...так, у мене багато квебекських друзів, але... все одно є акцент...

І: Тобто відбувається скажімо так...не інтеграція, а співіснування, скажімо так, співіснування в різних спільнотах, ти інтегрований в українське культурне середовище, попри те, що Україна за багато тисяч кілометрів від того місця, де ти живеш, і інтегрований у франкомовне середовище, і в англомовне теж?

Є.Л: Справа в тім, що в мене така ситуація : я живу майже на кордоні з Квебеком, між двома культурами, між двома мовами, між двома народами, я живу в Гатіно, це практично через міст від Оттави, тобто на кордоні практично між Квебеком і Оттавою, часто їжджу в Оттаву. Там, де я працюю, в організації, де я працюю, вона формально в Гатіно, але дуже багато людей там з англійської Канади, з Оттави, і виходить, що колектив переважно... ну там є багато квебекців, багато людей з англійської Канади, але домінує англійська там, де я працюю, як мова роботи..., як мова спілкування також, тобто я практично живу між двома культурами. Коли я виходжу з роботи, сідаю на автобус, то там вже більше французької,

І: І ще третя — українська культура, якось сюди домішується...

Є.Л: українська, так, в мене вдома, так сталося, що в мене дружина з України і ми вдома говоримо українською, на роботі я говорю англійською, поза роботою, якщо в Гатіно, намагаюсь більше говорити французькою, так, це в якомусь плані співіснування між культурами..., і це і є інтеграція. Справа в тім, що в Одесі люблять бити себе п”яткою в груди, що, мовляв “в мене три національності, в мене п”ять, в мене десять (хто більше), бо мій прадід був англійцем, чи, не знаю, чи вірменом, чи караїмом”. Люди люблять розповідати, скільки в них національностей...

І: але роблять це однією мовою... виключно, так?

Є.Л: ...виключно одною мовою. До речі, це те, що об”єднує Одесу дуже сильно з англійською Канадою, тому, що в англійській Канаді, якщо там поговорити з людьми, деякі з них справді там англійського походження, і приїхали може, може 200 років тому, але дуже багато людей будуть тобі казати, що “я угорець” або “я італієць”, або “я португалець”, або у мене була одна знайома німка, яка собі на машину клеїла німецькі наклейки з німецьким прапором клеїла на машину...пила завжди німецьке пиво, машина до речі в неї була... що там в неї було, чи мерседес, Бе-Ем-дубльВ в неї була машина, головне для неї було, що машина мала бути німецькою, от... і ще в неї ще була пивна кружка з німецьким... теж символом якимось німецьким...

І: це взагалі піднімає питання ідентифікації, як людина себе ідентифікує... і з чим...

Є.Л: так, безумовно, безумовно, до того ж базової німецької вона не знала, жодного разу в Німеччині вона не була, і не збиралася, хоча її зарплатня їй дозволяла, там білети на літак не так дорого коштують... до Німеччини просто злітати...при тому, що в неї була добра зарплатня, вона жодного разу не була в Німеччині, це ніколи не було в її планах, німецької навіть базової вона не знала, тобто ... може Guten Tag вона знала, але Wie geht es ihnen вона не знала, і.... я практично знав більше німецьку, ніж вона, її це абсолютно не цікавило, нічого з німецької культури її не цікавило... і таких тут .... це мені дуже нагадало одеситів...наприклад, в Одесі є купа поляків, ціла купа, ціла армія в Одесі поляків, я не кажу про одеських вірменів, про одеські інші національності. Наприклад, ось одеські поляки : дай їм просто газетну статтю польською, попроси прочитати. Скільки взагалі зможуть це зробити? Далі спитай їх що там в польській літературі зараз, або яка музика популярна в Польщі, які там політики або політичні партії. ? Люди подивляться на тебе як на ідіота . Вони не зрозуміють, чому ти взагалі про все це питаєш, вони не зрозуміють взагалі про що мова, чому ти взагалі про це спитав, як це може бути пов”язаним: бути поляком і знати, що там взагалі в Польщі робиться...і так само з більшістю інших одеських національностей. Окрім, як ти кажеш, людей першого покоління, які, як ти кажеш, приїхали з болгарського села і не забули...

І: ну так, але це не суто одеська специфіка була, це була така собі російсько-радянська можливо специфіка...в якому місті так не було, хіба що можливо у Львові, у західній Україні., бо вони пізніше...

Є.Л: львівські поляки, так, вони справді більше пам”ятали про Польщу, Польща була там півстоліття перед тим...але... я просто кажу про те, що в англійській Канаді це дуже цікаво спостерігати....ну там як? Іммігранти приїжджають, і мову передати другому поколінню дуже неймовірно важко, неймовірно важко... передати мову другому поколінню, бо яка дитина захоче вчити якусь екзотичну мову на реальному розмовному рівні, якою ніхто навколо не говорить, окрім можливо дідуся і бабусі, десь там за океаном?. І культуру теж передати важко.

Що передають? Передають може якийсь рецепт...національний, якісь може елементи фольклору, і теж багато людей в другому-третьому поколінні в Канаді, в англійській Канаді (в Квебекську культуру донедавна емігранти взагалі не інтегрувалися), в англійській Канаді неймовірно багато людей, які в другому-третьому поколінні, як угорці.... наприклад.... як німці..., які обмежуються може національною кухнею в найкращому разі, якимись може елементами національного фольклору, як вишиванки, в найкращому разі, які може якось цікавляться країнами свого походження, але це вже меншина, яка цікавиться насправді країнами свого походження. Ось такий приклад, якось я зустрів одного чоловіка на одній вечірці, у нього була велика, у англо-канадців, у нього була величезна краватка жовто-синя, справді, половина краватки була жовта, інша — синя, ми з ним розговорилися, дуже приємна людина, інтелігентна людина, дипломат колишній, ну.... співробітник міністерства закордонних справ, який є українського походження, вважає себе українцем, намагається щось зробити для України в політичному плані, ну багато він не може зробити, але хоч в чомусь,... от ,...і при цьому української він не знає, в нього онучка наприклад, він водить онучку на українські танці, в гурток українських танців, в школу українських танців в Оттаві, де практично ніхто не говорить українською, де все заняття відбувається лише англійською, але щоб її віддати наприклад у мовну школу, щоб вчити українську, це йому просто не спадає на думку, йому це пропонуєш, він каже: “так, це дуже цікаво”, але ніякого більше інтересу не показує до цього. І це така людина, таких може десятки тисяч, сотні тисяч... українських канадців, і не тільки українських канадців, і не тільки українських канадців, і італійських канадців, і португальських канадців, і угорських канадців, тощо-тощо-тощо, список можна продовжувати....

І: так...., цікаво...., ідентичність, яку нав”язує навколишнє середовище, і ідентичність, що є генетичною, родинною, вони можуть відрізнятися, і то є боротьба за ідентичність, кожен тут вирішує у свій спосіб, як ...це питання, як до нього ставитись... так само в Україні, будемо сподіватись, можливий... можливі зміни в цьому... в цьому відношенні... от... і мультикультурна толерантність, яка є притаманною, ніби-то, українцям, вона розівʼється в щось таке справді мультикультурне, зі справжнім побутуванням різних мов, будемо сподіватись, це — майбутнє, майбутні покоління мають це розвивати, розвивати... Можливо, перейдемо до наступної частини, бо я хотів ще поговорити про твій фах... другий фах, бо перший фах, це той, що годує, те що мусиш робити для кар”єри, для родини, другий фах, те що до серця лежить ближче...от...про письменницькі справи хотів поговорити, письменництво, писання, чи як це сказати, ну дієслово “писати”, воно краще все це відзеркалює, писати, для чого ти пишеш і що таке для тебе писати?

Є.Л: ну, щоб висловити себе, хочеться поділитись чимось таким, що ти відчуваєш, що ти бачив, що пережив, або що тобі просто цікаво, тримати це не тільки в собі, а й поділитися з кимось... ще цим. В письмовій формі, бо так легше. Ну, власне, це і є відповідь.

І: ну так, так, а що для тебе легше, бути автором, чи бути читачем, бо то є теж нелегка справа, бути читачем...

Є.Л: читачем? Це мені дуже подобається, бути читачем, це для мене просто необхідно, необхідно читати щось художнє, або не тільки художнє, щось цікаве, для мене це просто необхідно, ну не як їжа, але недалеко від цього, просто я впадаю в депресію, якщо немає можливості... тривалий час нічого читати, я багато читаю, і мені це неймовірно цікаво, читаю багатьма мовами, ну як, не багатьма, англійською, французькою, українською, російською останнім часом не читаю, білоруською люблю читати, білоруську літературу, у них дуже гарна мова і гарна література, яку хотілося, щоб краще знали в Україні, іспанською пару книжок прочитав, польською мені важко читати... зі словником...

І: Мішель Ульбек, нещодавно, ну як нещодавно, я бачив одне відео з ним, і він висловився, в нього запитали: чому люди читають, і він відповів у своєму стилі такому... провокативному:...ну вони читають тому, що вони бояться, якщо я не плутаю відповідь, вони читають, тому, що вони бояться...діяти насправді... читацьке життя, воно таке....небезпечне, тобто навпаки безпечне, безпечне, бо ти спостерігаєш збоку, як там щось відбувається, і якщо щось відбувається, ти можеш закрити книжку і вийти, (а в реальному житті так не зробиш) реальність вона небезпечна, ну взагалі я не поділяю цей погляд, бо вона така якась...дуже спрощене уявлення про читача, мені здається, і це мабуть певна категорія читачів...белетристики якоїсь чи ...такої літератури...

Є.Л: про це взагалі можна сказати, що це — мистецтво, я про це багато думав, про фільми, про книжки, тому що власне мистецтво, воно полягає в чому, в значній мірі? Щоби взяти щось цілком... цілком повсякденне, цілком може ...цікаве, і показати це під таким кутом, що ти просто не зможеш від цього відірватися..., тобто ти читаєш книжку, якийсь роман, будь-який роман незалежно від жанру, хоч це буде детектив, хоч це буде драма, хоч це буде трагедія, хоч це буде комедія, ти береш якийсь... цілком звичайну наприклад ситуацію, коли людина просто ходить на роботу, нічого з нею не відбувається, день у день вона ходить на роботу, ти береш це і описуєш так, що це - цікава історія про життя, про смерть, про сенс життя, про минуле, про майбутнє, береш звичайний сюжет, робиш з нього щось незвичайне не змінивши.... (ЗВУК ПРОПАВ) ...тобто ідея взяти щось цілком... тобто життя, яке б воно не було, воно здається достатньо повсякденним і достатньо не артистичним, не дуже цікавим..., причому незалежно від того, що ти робиш... ти ж знаєш, я в своєму житті трошки займався альпінізмом..., не так як серйозні альпіністи, для яких це взагалі — життя, а...ну просто десь ходив в гори... кілька разів, все..., це були реально, об”єктивно - пригоди, але розповідати так як воно було насправді абсолютно нікому не було цікаво, це фактично дуже важка фізично і психологічно, фізична робота, психологічно велика напруга, ти йдеш просто по горам настільки втомлений, що тобі вже ті гори й красоти вже не дуже й цікаві, і так ідеш зо дня в день, і там справді і конфлікти різні в групі, і все..., і ...фактично..., ну це так - пригоди...от...про що писати..., наприклад... люди, які потрапляють в яку-небудь екстремальну ситуацію, це... це не цікаво, коли потрапив в екстремальну ситуацію, це тобі треба рятуватися, це тобі... страшно, або якась апатія, або ще щось... або коли за тобою по-справжньому там женеться мафія... і не до того, наскільки це все цікаво, як ти від них рятуєшся чи що.... це — виживання і це — буденність, і це я говорю про екстремальні ситуації, про подорожі, про ризик для життя, я не кажу вже про просто повсякденне життя, коли ти ходиш на роботу просто або... сидиш там вдома, або десь ходиш в інститут, от... ну і те саме кохання, у більшості, я маю на увазі... ну не просто кохання, кохання воно завжди романтичне, або просто стосунки між чоловіком і жінкою, на 90 % - це просто рутина, а ...наприклад...береться просто наше життя, яке здається якимось таким повсякденним, сірим і все... і з нього робляться неймовірно цікаві історії, від яких неможливо відірватися, і оце є мистецький талант...

І: так, так

Є.Л: так, а художники, а живопис, це те саме, фактично ти береш якийсь пейзаж, який ти бачиш з вікна, і малюєш його так, що людина не може відірватися... ось, і так практично зі всім...

І: так, це можливо таке мірило аутентичності, справжності мистецтва — здатність захопити читача... чи глядача... ну так...

Є.Л: безумовно...

І: так, і щоб завершити цю тему, можливо книга або фільм, які ти можеш порекомендувати читачам цього інтерв”ю...

Є.Л: я можу порекомендувати цю книжку, яку я зараз читаю... Це, не знаю чи добре видно (ПОКАЗУЄ КНИЖКУ В ОБʼЄКТИВ КАМЕРИ)

І: (ЧИТАЄ) Роберт Девіс...

Є.Л: Robertson Davis

І: Robertson Davis Whatʼs bread in the bone,

Є.Л: Робертсон Девіс, це один з... ну на мою думку, це найкращий англоканадський письменник, і... це письменник світового рівня. Про нього на жаль мало знають в Україні, його перекладали російською, я знаю..., практично всі його книжки переклали російською, українською... поки що ніхто з наших видавців на жаль ніхто не зацікавився, або просто не знають, що він існує, це письменник міжнародного рівня, це справжній англоканадський письменник, і це ось якраз приклад мистецтва..., коли з повсякдення роблять велике мистецтво... він неймовірно цікаво пише, він пише з гумором, він пише дуже глибоко, його читати і смішно, і... є про що почитати...він базує свої книжки... значною мірою на своєму досвіді.... він виріс в маленьких ....ійських містах англомовних... ну здавалося б, що таке — маленьке ...........ійське місто англомовне?

І: анталійське? анталійське?

Є.Л: онтарійське... онтарійське, а онтарійське..., річ в тому, що в Канаді ... це так здається, що Канада є Канада, в Канаді є 10 провінцій, в кожній провінції своє обличчя, своя культура і свої традиції..., наприклад, Західна Канада і Східна Канада, це абсолютно два різні світи. Навіть якщо взяти англофонів з Нової Scotia, з Нової Шотландії і порівняти їх з англомовними з Альберти, це дві абсолютно різні англомовні культури, два різні менталітети ...абсолютно, от... і це неймовірно цікаво, так от...Онтарія — це одна з найдавніших англомовних провінцій Канади, і там виробилась своя культура. Коли кажуть, що Канада — країна іммігрантів, тут ніякої культури немає, це... ті, хто так каже, нехай прочитають Робертсона Дейвіса... там є своя.... справді своє життя, ну що може бути цікавого в маленькому містечку...десь посеред Онтаріо...здавалося б...має бути таке банальне, повсякденне все...як він пише...Робертсон Дейвіс, про світ свого дитинства... з людьми які там живуть, які в них конфлікти, які в них..., це не можна переказати, це неймовірно цікаво, це глибоко, цікаво, з гумором...

І: спасибі, спасибі за цю рекомендацію...Рамки нашого спілкування сьогодні обмежені оцим форматом інтерв”ю, і останнє питання, яке мені хотілося б поговорити, це молодь... бо молодь, це ...власне...., це проект... цікавий... для ...молоді має бути в першу чергу, так він планувався, принаймні, не знаю — чи буде, чи не буде, принаймні так планувався, і от...що таке, що таке — бути молодим... це пов”язане з пошуками себе, свого місця під сонцем... з чого починати, як обирати професію, що любити взагалі, чи є якісь рецепти...від людини, яка була молодою колись...досить давно... а може й досі ще молодий, я не знаю, кожен відповідає на це питання у свій спосіб...

Є.Л: ну що...просто молодість — такий час, який швидко проходить, в який треба жити по максимуму, треба пробувати різне, пробувати різне — я маю на увазі не наркотики — пробувати різні activités, які тобі насправді цікаві хоч трошки. Я наприклад, якщо мені зараз є що пригадати, це тому що я пробував стукатись практично у всі .... які мене хоч трошки цікавили. Я був у туристичному клубі, був у любительському театрі, грав у КВН..., якісь там літературні клуби були..., у когось можуть бути інші зацікавлення, треба ці зацікавлення розвивати, йти, не соромитися... не соромитися стукатися у двері, робити те, що тобі треба поки це можна, поки в тебе є можливості...

І: там...є авторитети, є батьки які кажуть: ось ти маєш там робити шось, або школа, а потім університет, тебе так якось ненав”язливо в певні рамки тебе ставлять, і тобі здається, що оце — це і є справжнє життя...

Є.Л: річ у тім, що батьки дещо мають рацію, коли вони це говорять, тому що.... насправді в житті є цілком реальні економічні чинники, які нас, на жаль, не дають можливості просто взяти як повітряна кулька злетіти до неба.... наприклад, мені дуже пощастило, що я вивчив англійську в школі, бо мені було б значно важче в еміграції без англійської ...також я був дуже радий, що мав університетський диплом, тому що коли людина просто приходить до університету десь в тридцять чи сорок років і в неї немає університетського диплому, виявляється, що... деякі двері для неї не те щоб закриті, але деякі речі трошки важче, ніж ... я маю на увазі в кар”єрному плані, саме в кар”єрному плані, в плані заробляння грошей, тому що життя практично таке, що...ми хочемо-не хочемо, нам треба десь брати гроші на життя, на те, щоби жити...і з неба це не падає, тому є якісь певні вимоги ринку праці, до яких треба підготуватися, і звісно, якщо тобі в 18-20 років запропонують іти в університет і сидіти на лекціях чи ти хочеш іти кудись пити пиво, то вибір очевидний, або наприклад чи ти хочеш піти в університет, чи хочеш десь автостопом мандрувати світом... теж вибір очевидний. Але є ситуації, коли себе справді треба примусити, бо інакше потім можна просто опинитися бомжем в житті ...але це не заважає у вільний від університету час робити щось інше: мандрувати треба, ну як “треба”, якщо хочеться — треба, примушувати себе не можна до чогось, ....все, що цікаво треба пробувати і дізнаватись... тому, що молодість швидко минає і хочеться за цей час наїстися всього, що хочеться спробувати....

І: так, і здається що зараз молодь, якщо порівняти... набагато розкутіша молодь, розкутіші діти, навіть та традиція, яка полягає в тому, що немовлятко в пелюшки обгортали раніше, зараз вона втрачена, бо вже нема такої... вже якісь костюмчики ... немовлята мають можливість рухатися дуже рано...і це можливо їм теж додає такої свободи в раньшому віці...

Є.Л: я згоден, ну з”явилися памперси, це одна з причин, це до речі велика революція в плані...наскільки батькам легше, і дітям легше, наша молодість припала на абсолютно ідіотський період 90-ті роки, коли ще не було ні нормального ринку праці, не було багатьох можливостей, які були у багатьох людей до і після 90-тих років, і зараз у молоді є можливості про які я навіть мріяти не міг, наприклад...та сама можливість кудись поїхати, поїхати автостопом...десь по Європах,

І: так, кордони зараз трошки відчинилися, особливо європейські, завдяки асоціації (з ЄС), є електронні паспорти

Є.Л: раніше я теж міг мандрувати, але міг мандрувати припустимо в Росію, тому що всі інші місця, крім Росії, Білорусії, всюди треба було мати паспорти, візи потрібні були всюди практично, тобто ...або візи, або дорого, або небезпечно, або все разом. А тепер просто значно є більше можливостей у молодих людей, порівняно з тим, що було в 90-ті.

І: серед всього цього розмаїття, як же зорієнтуватися, куди рухатись, ось такі цифри нещодавно чув, що десь 7 млн. українців вже зорієнтувалися в напрямку Європейського союзу, а десь до 2 млн в напрямку Росії. Куди рухати цю країну, це теж виклик, що постає перед сьогоднішньою молоддю: лишатися, мати фах, вивчати мови... щоб лишитися чи щоб виїхати з цієї країни кудись... у Квебеку, перед квебекською молоддю постає таке питання?

Є.Л: в Квебеку звісно таке питання не постає. Дуже багато людей взагалі ніде не були за кордоном, і це їх не дуже цікавить попри ті паспорти, а так щоб емігрувати, якщо про це хтось і думає, то це якісь одиниці, і знов таке, не емігрувати, а десь поїхати, пожити, а про Україну я не маю права ніяких порад давати, я вже там 20 років як не живу, для себе я зробив цей вибір 20 років тому.

Також треба сказати, що еміграція це не туристична подорож, коли ти живеш в своїй країні, незалежно яка то країна, Україна чи Квебек, будь-яка країна, країна де ти народився, виріс, де жили твої батьки і твої діди, ти маєш багато речей, яких ти просто... не помічаєш, що вони в тебе є, для тебе це так само природньо, як дихати повітрям, просто ти не помічаєш коли ти дихаєш повітрям, так само ти не помічаєш, що в тебе є дуже неймовірно багато речей, в тебе є місцева мова...на рівні розуміння текстів і всього іншого, ти знаєш точно, як сідати в маршрутку, як говорити з кимось на базарі, з професором в університеті, як говорити з чиновником, як говорити просто з сусідом..., це абсолютно різні правила поведінки, і ти це знаєш на рівні автомата, не треба це вчити в дорослому віці, і тексти з підтекстами, навіть така дрібниця як клімат, є одеський клімат, є наприклад клімат канадський, він абсолютно різний, і коли ти звик до одного якогось життя, то потім перелаштуватися на інше це можна, але додаткові незручності ...і психологічні, і фізичні питання..., от..., і також це соціальна мережа, яку ти будував роками, є люди яких ти знаєш з дитинства, з юності, які нікуди не ділися, можуть щось підказати тобі, у еміграції ти спочатку опиняєшся в повній ізоляції, ти нікого геть не знаєш, потім сімʼя, яка хоч якось, хоч символічно все одно хоч якось десь допоможе, я тобі дам такий приклад, що...коли я жив в самому Монреалі — якщо вже говорити про молодість — я був célibatairом, коли я переїжджав з квартири на квартиру, деякі важкі речі, які я просто не міг викинути з різних причин, викинути чи віддати... з різних причин, які мені були потрібні, але які було просто важко за собою тягати, я просто не міг, не мав де їх залишити, розумієш, коли квебекуа молодий переїжджає з квартири на квартиру і треба якісь речі на...на півроку десь залишити, він їде до мами, до, до двоюрідного брата, до дядька якогось, до бабусі, і залишає в їхній хаті чи квартирі ці, наприклад, мішок з речами, десь там, чи, не знаю, в якомусь там, в якійсь коморці, а в мене такої можливості не було, я був один, я міг розраховувати на кількох друзів, і були такі моменти, що..., моя бібліотека тодішня, ті книжки які я назбирав, просто лежали під ліжком, в квартирі одних моїх, одної сімʼї російськомовної, з якою я приятелював, просто десь півроку вони лежали там чи навіть рік..., добре що хоч якісь друзі, розумієш, якщо людина ламає ногу, чи що, і розраховувати може на кількох тільки друзів, це не просто

І: зрозуміло

Є.Л: а в Україні ми не цінимо, що у нас ця можливість є, коли є хоч якийсь дядько, що якщо що, то хоч тарілку супу він дасть

Розмовляв: Олексій Драгомирецький